პროექტი ხორციელდება სრულიად საქართველოს კათოლიკოს-პატრიარქი, ცხუმ-აფხაზეთისა და ბიჭვინთის მიტროპოლიტი, უწმინდესი და უნეტარესი, ილია მეორის ლოცვა-კურთხევით. პროექტი ხორციელდება 2013 წლიდან
ალექსანდრე კოლოსი – წმინდა ილია მართლის (ჭავჭავაძის) გაზეთ „ივერიის“ სახელობის პროზა-პოეზიის საერთაშორისო პრემია – „ივერიის“ 2025 წლის ლაურეატი ნომინაციაში „ფილოსოფიური შემოქმედება“
Я — УКРАЇНЕЦЬ!
Блакить. Світає…
Сонце очі відкриває.
Летить…
Птаха крилами махає.
П’янить…
Тихо-тихо ніч минає.
Мить…
Блакить землю укриває,
Тремтить тканина на вітрі.
Прокидаюсь…
Стяг — блакитний,
Ним пишаюсь:
Я українцем називаюсь!
Сонце — жовте. Світить…
Під сонцем — диво-квіти,
Сонцю всміхаються діти.
Спекотно…
Хочеться напитись із криниці
Чистої джерельної водиці.
Повне поле жовто-жаром
Ярої пшениці.
Люди в полі загорілі,
Мов індіанці — краснолиці.
Жовте поле…
Кольору вогненної іскриці,
Жовтий колір стягу —
Колір рідної землиці.
Хочу зупинитись,
В поле жовте та блакить
Поглядом закоханим втопитись.
Мій колір — Небо і Земля!
Свобода…
Як пощастило, хочу поділитись,
Пощастило українцем народитись!
P.S. Я — українець!
28.03.08 р.
НАРОДЕ МІЙ
Народе мій, тебе я закликаю!
Я всіх прошу і кожного із Вас,
Зречіться Люциферівських оков!
Зараз навколо лиш пройдисвіта принади.
Можливо, скаже хтось, що я замало знаю,
Та звик я до життя без зайвих оманливих прикрас.
Він знає всі із нам відомих мов,
Остерігайтесь, щиро закликаю!
Ліпше шукайте правди між ікон.
Я Книгу Тіней навічно зі світу цього відторгаю,
Хрестом Небесним пекельну браму зачиняю,
Й руку на Книгу Світла кладучи,
Читаю тричі «Отче наш»,
І сим, до Суду Визначного, печатку накладаю.
Тебе, народе мій, ридаючи, благаю
У Бога вірить, а не в інше що.
Бог дасть нам шанс душу врятувати,
І сил, щоби шлях до безодні навічно зруйнувати,
Головне, Світлу слугувать, вважаю,
Тоді будемо щастя й спокій знати.
Нехай лиш в Судний День відчинять тую браму,
Щоб заморозить там навічно зло,
Щоб ти, народе мій, забув, що взагалі воно було!
Нехай ж, слово се почується у небі
І відлунням прийде в усі серця.
Щоб зіслав нам Бог небесну манну,
З очей мого народу щоб скреснула омана,
Нехай здригнеться лютий Змій,
Щоб знав, вже скоро скінчиться час обману!
І ти, народе мій, навколішки впадеш перед ікони,
Щоб славити Небесного Отця!
26.07.06. р.
КИЇВ
О, Києве!
Твоя земля — квітучий і чарівний край.
Поділ, Хрещатик та Андріївський,
Величних місць — розмай.
У цвіті давніх вулиць, мов у березах гай.
Поділ — колиска мудрості твоєї,
Твоя стареча голова.
Андріївський — артерія культури,
Вічно пульсуюча — жива!
Хрещатик — то твоя елітність,
Серце, що стука в унісон,
Воно завжди висловлює привітність,
Крізь шелест і стомлених каштанів сон.
Душа твоя — Софїївка — її береже апостольська рука.
Золоті ворота запрошують ввійти
У неповторну мить зародження твого.
В історію, що формувалась сотні літ.
Дніпровські схили — твої очі у безмежний світ,
Ти ними бачив сотні драм.
Лаврські дзвони заспокоїли тебе
Відлунням у безмежжя створених тобою діорам.
О, Києве!
Ти творив історію роками,
Люблячих тебе прихожан, парафіян.
О, мій мудрий Києве,
Ти по праву є дідусем усіх слов’ян!
ЗАВДАННЯ ЖИТТЯ
Благословен момент,
Коли на світ з’являється Людина!
Нехай маленька, ніжна, ще дитя,
Зроста, міцніє та мужніє,
Бо ж попереду велике має завдання.
Дитя зросте, отримає знання
І піде з ним у світ ходити,
Щоб нести користь, нести пізнання.
Та весь багаж отриманий
Можна вщент згубити,
Якщо не мати зброї, якою в серце бити.
Знання — ніщо, коли язик мовчати буде!
Знання, то пилюга, що з вітром відлетить.
Так завдання існує:
Виплекать, зростити величну Українську мову,
Щоб нею з світом говорить.
Той, хто матиме за зброю Слово,
Хто влучно буде стукать ним в серця —
Ніколи не умре і буде вічно жити,
Бо ж мова — дар небесного Отця!
То засіб наш залишити, створити —
Неопалимий слід у майбуття!
А НОГИ ЙДУТЬ
Кілька кроків у тиху ніч…
Без зір,
Стомившись від зневір, —
Мов звір,
Тягар скидаєш з пліч.
Знайшовши привід,
Босоніж,
Скорботи закопавши ніж,
Там краще, ніж…
Річку переходиш вбрід.
А там, на тому березі,
Усе незвідане, нове,
Яскраве і живе,
Довго лагідно зове —
Туди підеш в якомусь березні.
Додолу опустивши очі,
Ледь лишаючи сліди,
Думки…лютіш озноби,
Чи то люди, як ті сноби,
Чорніш, темніш беззоряної ночі.
А ноги йдуть і більше все жіночі,
І бачить боляче цей хід,
Нащо ж у брід?
Хіба нема там бід?
І все одно ідеш, там — краще, кажуть очі.
Чийсь обірвався рід,
А всі пішли у брід ходити,
Як же Україна, як же діти?
Як можна з Батьківщини йти,
Коли вона — то цілий світ!
Голубки, прошу, поверніть!
Всі ті, хто Неню лишили бездітну,
Тоді таку холодну, непривітну,
Без вас їй холодно і влітку,
Вертайтесь, голуби, любов’ю серце оживіть!
08.11.07 р.
