პრემია ივერია – ალინა ბონდარენკო

პროექტი ხორციელდება სრულიად საქართველოს კათოლიკოს-პატრიარქი, ცხუმ-აფხაზეთისა და ბიჭვინთის მიტროპოლიტი, უწმინდესი და უნეტარესი, ილია მეორის ლოცვა-კურთხევით. პროექტი ხორციელდება 2013 წლიდან

ალინა ბონდარენკო – წმინდა ილია მართლის (ჭავჭავაძის) გაზეთ „ივერიის“ სახელობის პროზა-პოეზიის საერთაშორისო პრემია – „ივერიის“ 2025 წლის ლაურეატი ნომინაციაში  „უკრაინული საუკეთესო ლექსი“

Я людина
Я людина з простої літери,
не з великої, та й не з малої,
але вмію душею горіти,
знаю смак і запах любові.

Пам’ятаю, була дитиною,
я – людина, що вірить у казку,
хоче вірності лебединої,
мріє дихати не через маски.

Людина, в думках без користі,
із повагою кожного рішення.
Я прихильниця чистої совісті,
хоч, звичайно, і не безгрішна.

Програмована на справедливість,
виміряю її терезами.
Забуваю про власну важливість,
вибудовую вежі словами…

Я – людина, одна з мільйонів,
десь інакша, а десь – як кожен.
Балансую у світі законів,
соціальних, природних, Божих…                                                                             22 жовтня 2021     

Сила в твоїх руках
Вся сила в твоїх руках,
у людяності і світлі,
у намірах і думках,
в небесних очей блакиті.

Любов проростає з сердець,
добром розливається казка.
А кожен щасливий кінець –
то справді, Господня ласка.

Та тільки не варто завжди
усе покладати на Нього.
На зустріч слабкому піди,
полегшуючи дорогу.

Всі інші мовчать, нехай,
ти стань серед них єдиним.
Долоню свою подай –
це вчинок, достойний людини.

За нього подяки не жди –
те все занотовано в небо.
Та знай, що у разі біди
незмінно вернеться до тебе.                                              
13 червня 2021

Цілюща пустота
Як часто мріється зостатися самій,
із нетрів люду вирватися хочу.
Хай натовпи частіш за все німі –
до мене промовляють їхні очі.

І скільки б не губилась в тій юрбі –
вони зі мною спільного не мають.
Пливуть такі упевнені в собі
із виглядом, що все про мене знають.

Душа уперто мчить на край полів,
а тіло з радістю її наздоганяє.
Місцини наймиліші на землі,
де є природа і людей немає.

Дурманять аромати свіжих трав,
лягає спокій затишком на груди,
панує тиша, де б ти не ступав.
А місто… В місті завжди будуть люди.                                                                      8 серпня

ташка
Нехай би ще раз, на хвилину, востаннє.
Твоїх кілька слів і пташиний спів.
А десь в глибині невимовні вагання
й частина душі. Половинка – пів.

Симфонія рук, що сплелись між собою,
сто тисяч мурашок оголених спин…
Два серця, розбурханих свіжою кров’ю,
і спокій губився вночі між колін.

Нехай як судилося, так воно й буде…
Що з того, що в світі рідніших нема?
Так часто чужіють споріднені люди,
що нам наближатися було б дарма.

Подихаймо волею, щиро й дитинно.
У замкненій клітці жилося так важко.
Без обіцянок і жодних провин
поглянь…оживає поранена пташка.
15 березня 2021

Натята струна
Дожити до завтра. Хай в грудях пече,
зібрати себе із мільйона уламків.
Піднятися з лави нещасних нікчем.
Піти, не чекаючи ранку.

Нехай під ногами здригається ґрунт –
то наслідки давнім образам.
Проникливий натяк покинути пункт,
в якому трясе раз за разом.

Упевнений поштовх зостатись на сам
з тендітним чуттям наодинці…
Поглянути в очі набридлим страхам,
піти по наступній сторінці.

Дожити до завтра. Ще крапля одна
від спокою і до цунамі…
Чи довго пограє натята струна,
що ріже повітря між нами?                                                                                       2 лютого,

Вогник

Безлюдними площами совісті
крихітний вогник блукав.
Між сотень чужих випадковостей
подібних на себе шукав.

Йому в цьому світі несолодко,
стомився від ночі в очах.
Що здалеку блискало золотом –
поблизу лягало, як прах.

Пустими провулками ніжності
він рухався звично один.
Знаходив у людях розбіжності,
чекав на обличчя між спин.

Стежками забутої вірності
скитався по лезу надії.
Вогонь людської всесильності
в серцях ще заледве тліє.
13 грудня

Чарівний фургон

Тихо-тихо. Мовчи. Послухай.
Ніжно-ніжно мелодія лине.
І не зором її, ані слухом –
тільки серцем, із середи΄ ни.

Тихо-тихо, вона тендітна,
в чарах ночі грайливий сон.
Ледве чутно, ледве помітно:
«Дін-дон, дін-дон…»

З першим сонцем та павутина
розчиняється в рої думок.
Між верхівок дерев загине
і розвіється, наче димок…

У хвилину важку заплачеш
та відразу згадається сон,
між верхівок дерев, ти бачиш?
Там вальсує чарівний фургон
«Дін-дон, дін-дон…»
8 червня 2020

Пиши
Пиши ще доки пишеться,
підкорюй нові гори.
Нічого не залишиться
від тебе дуже скоро.

Ні погляду, ні голосу,
ані твоєї мови.
Лиш чорно-білі полоси
із паперовим словом.

І тільки вічні істини,
людські та особисті,
ночами перелистані,
заплетені в намисто.

Із щирих сліз і відстаней,
з брехні й надійних друзів.
Розпатланих, розхристаних
думок, твоїх ілюзій.

Пиши ще доки пишеться,
вкладайся між рядків.
Твоя душа залишиться
у вихорі зі слів.
12 травня

Дар’ї Паламарчук
Найсумнішого місяця в році,
у найбільш не миле число,
гостювала вдома у сонця –
як же затишно в нього було!

Десь на восьмому поверсі літа,
над тваринами і над людьми…
В ті висоти не шастають лíфти,
підійметься лише хто з крильми.

В дивосвіті чарівних ілюзій,
де зродилися добрі казки,
між кімнат пропливають медузи
та шукають свої чобітки…

Пані творчість сидить на порозі,
визирає натхнення з кутків.
Щедро вистелено по підлозі
натюрморти рясних почуттів.

Дзеркала усміхаються щиро,
штатні музи тримають порядок.
Відгадаєте номер квартири?
Безкінечність, нічого й початок.
6 листопада

Парфуми
Місто вщент заполонило сумом,
розум переповнений війною.
От якби мій спокій був парфумом,
я б його носила із собою…

І у кожну мить, таку тривожну,
здатну із людей стирати щастя,
щоб його ураз дістати можна
й нанести росою на зап’ястя.

Чи, коли вже дихати несила
і думки проймають, ніби струмом,
я б своє обличчя оросила
чудодійним спокою парфумом.

Та насправді радість у простому:
мати власний дух і силу віри.
Мріється спокійно жити вдома,
Перемоги хочеться та миру.

Ну, а доти спокій лиш у снах,
не порушених сиреною нічною.
Наші парфумери в бліндажах,
клято заклопотані війною.
11 листопада

Повертайся живим
Любити це місто за спільні з тобою маршрути,
вдивлятись у вічі кожному вбраному в піксель.
І так ненавмисно, але підсвідомо, звернути
туди, де ми бачились, або могли б зустрітись.

Блокуючи шум від порожньо-міських теревенів,
гортати в навушниках теплі десятки мелодій.
Із вулиць і площ по краплині збирати натхнення
у час, коли ти збираєш медалі на Сході.

І скільки із честю на тілі носитимеш піксель,
та доки триматимеш лінію фронту собою —
я тут (обіцяю), для нас берегтиму це місто.
Молитися буду, чекаючи свого героя.

Для двох прокладатиму спільні щасливі маршрути,
малюючи стежку, яка приведе нас у ДІМ,
в який тобі затишно й любо буде повернутись.
Я тільки, коханий, прошу… Повертайся живим.
Серпень,

Мами
Маленьких хлопчиків мами
в кожного вірять святого,
шепочуть молитви губами,
просять захисту в Нього:

хай синові спокій насниться
і ангел огорне наш дім крильми.
Хай спить безпечно, хай не боїться,
не чує, не знає, не бачить війни!

Дорослих хлопчиків мами
вірять у сотні разів сильніше.
Навколішки молять ночами
захисту у Всевишнього:

від всякого лиха, від кулі ворожої…
Того, хто став на захист країни:
«Захисти ж його, Святий Боже,
мого хлопчика, рідного сина…»

Хай зупиниться втрата життів,
нам по горло сумних новин.
Не вертається хай «на щиті»
більше жодної матері син.

Замість хронік німих сторінок
щодо втрат і безжальних смертей,
хай опишуть щасливих жінок
без страху за власних дітей!